Сценарій літературно-музичного свята «Володарі в царстві духа»

Тема літературно-музичного свята:  "Володарі в царстві духа"

Мета виховного заходу: передати силу і глибину поетичного світу Тараса Григоровича Шевченка й Лесі Українки, виховувати любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетів, пробуджувати національну самосвідомість; розвивати почуття гордості за свій народ, Батьківщину; формувати готовність здобувати якісну освіту і добрими справами збагачувати Батьківщину; відобразити актуальність творчості  поетів.

Ведучий 1: Шановні гості! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. Прославимо ж поетів, у яких «один бог — красиво сказане, безстрашне слово правди».

Ведучий 2:  О слово! Будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! Вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним. (Олександр Олесь)

 Ведучий 1: Як не горю — я Не живу. Як не люблю — я не співаю. Але цього я ще не знаю, Бо завжди я — як полум'я.( П. Тичина)

(Звучить мелодійна музика)

Мова українська – то Шевченка слово,Лесі Українки і Марка Вовчка

Мова українська – то дарунок Бога,це барвисте слово генія Франка.

 Мова українська – це і степ широкий,це сади вишневі, і гаї, й ліси.

Мова українська – океан глибокий мудрості народу – вічної краси.  

 Мова українська – берегиня наша, пісня материнська, голос немовлят.

Мова українська – це достатку чаша і найбільше свято із відомих свят.

Звучить пісня Світлани Весни «Діти України»

Ведучий 2:  Духовним батьком, творцем і рятівником української мови й всієї нації став Великий Кобзар – Тарас Шевченко.Його справа не згинула, а була продовжена по-чоловічому сильною й мужньою жінкою - Лесею Українкою.

Ведуча1. Великий поет України Тарас Шевченко і мужня жінка, донька Прометея нескореного, поетеса з трагічною долею. Вони увійшла в свідомість поколінь як символи незламності й боротьби. Здійснений ними  життєвий і творчий подвиг прилучив їх до когорти сильних духом. Сьогодні ми запрошуємо вас у світ  поетичного слова Тараса Шевченка й Лесі Українки.

Ведучий 2. Благослови, Батьку рідний, великий Тарасе,

Людям повість розповісти із твого ще часу.

Сценка1.

 Заходить жінка, одягнена в сільський одяг, підходить до запаленої свічки, що стоїть біля портрета Т.Г.Шевченка. До неї підходить хлопчик.

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах

держиться?

Мати: Так, мій синочку, правда.

Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері, вона співає «Колискову».

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив… Матусю, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).

Ведучий 1.

Поети невтомно в майбутнє ідуть,

Широка відкрита їм траса,

А я собі вибрав занедбану путь –

Назад до Тараса.

Повсюди розквітли модерн і абстракт,

Епохи нової окраса,

А я повернув на покинутий тракт,

Іду до Тараса.

Ведучий 2.

Поети для премій складають вірші,

Потрібні їм слава і каса,

А я просто так – від душі до душі,

Назад до Тараса.

Продовження сценки

 ( Тарас – господарює біля хати)

Яринка:Здоров, Тарасе! На хвильку забігла до тебе ( Розв’язує клунка) Ось твоя свитка, полатана вже.

Тарас. ( бере свитку) О, як гарно полатана! Яринко, ти вже як дівка шиєш! Рідненька моя, хоч ти мене не забуваєш ( тулиться до неї).

Яринка.  Давай , я тоб ще й сорочечку виперу, зашию….

Тарас: Не треба, я сам.

Яринка. Тарасику! А у тебе малюнки є ? То покажи.

Тарас: Добре, тільки тобі, сестричко (показує  дощечку з малюнком). Ось наша хата.

Яринка. Дуже схожа…кривобока, стара, стіни повигинались, солома потемніла, потрухла, мохом узялась, дірки світять голими латами. А ось і півники та чорнобривці.  Невже це ти сам намалював? А чому на дощечці?

Тарас. Паперу не було. Дяк не дав… Ось розживусь, може, на свитку ,і на фарби, і на папір.

Яринка. Коли ж це буде?

Тарас. Колись буде. Ось чекаю, коли дяк повернеться. Обіцяв вчити малювати. Бачиш, і біля хати прибрав, і води приніс, і почистив пензлі. Як би мені… малярем… я б нічого не хотів більше.

Яринка. То вчись в нього.

Тарас. А… Хіба йому голова болить за мене? Тільки п’є та й норовить, щоб різками одшмагати…

Яринка. І зараз? ( Тарас ствердно киває головою). Та хай йому грець. Вертайся додому.

Тарас. А там що? ( розводить руками). Зла мачуха не дасть спокою. (Яринка цілує його в щічку і йде)

Заходить дяк

Дяк: Чого байдикуєш?

Тарас: Я всю роботу вже переробив: підмів,нарубав дров,  води приніс, вимив пензлі. Можна вже  й малювати вчитися.

Дяк: Можна, можна. А вечерю приготував? Мовчиш? Он піди у сусідському городі огірків вибери, поки господарі на панщині, та курку в баби Орисі придивися, усе гребеться на грядках, то й вечеря буде.

Тарас: То ж чуже!

Дяк:А що як їсти хочеться! Та й хто дізнається?

Тарас: Не буду брати чужого – гріх

Дяк: Гріх, не вечерявши, спати лягати. Іди вже. Та не барися!

Ведучий 1: Тарас ріс допитливим і розумним хлопчиком.

Ведучий 2:Змалку в малої дитини прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання. Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати. Так сталося ,що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

Учень1: Застав при малюванні раз

В саду його Сошенко,

Поміг, щоб вільним став Тарас,

Щоб вчитись став Шевченко.

Учень:Його пізнали малярі,

Хвалили вдале діло.

Але злякалися царі:

Він вірші пише сміло!

Учень 2:  Бо в віршах тих розповідав,

Як добре вільним бути,

Яка невільникам біда,

Як гнобить ворог лютий.

Учень:  Які степи, який Дніпро

І українські люди.

Як переможе ще добро

І весело всім буде.

Сценка 2

З’являється слідчий, жандарми приводять Шевченка.

Слідчий. Нам стало ізвєсно, что в Києві існує тайноє общество Кирило-Мефодіївське товариство, на засіданні якого читали «явно протизаконні» вірші, закликали «малоросіян до повстання» й виявляли «ненависть до царської фамілії»,  тому ми, жандарми Третього таємного отделенія,  начали  прискіпливе слідство. У вірші під назвою "Сон" зухвало описуються його імператорська величність і государиня імператриця. Ви своєю просторічною, мужицькою  мовою зневажаєте її величність, у своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч. Як це там... не можу пригадати... Смеркалося... Огонь... Огнем...

Шевченко. Я нагадаю!

Смеркалося... Огонь огнем

Кругом запалало, —

Аж злякався я... "Ура! Ура!

Ура!" — закричали.

Слідчий. Отставить! Хватит! Припинити! (Чути барабанний дріб. Читає вирок).

Государ імператор височайше велів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».

 Виводять Шевченка.

 Ведучий 1: Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати і малювати, туга за Україною, хвороба… Але поет не просить помилування, з-під його пера з’являються рядки: «Караюсь, мучуся, але не каюсь…». Він пише й малює, незважаючи на «височайшу» заборону.

Ведучий 2: Саме на засланні поет створив свій прекрасний шедеври «Садок вишневий коло хати», «Зоре моя вечірняя».

(Звучить пісня «Зоре моя вечірняя»)

Ведучий 1: Тарас Шевченко… Геній, мислитель, пророк. Людина незвичайної долі й незвичайного таланту, що здобула світову славу.

Ведучий 2: Увібравши в себе душу народу, він підніс його духовну велич і красу на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ. Тарас Шевченко звеличив Україну, звеличив весь український народ. Торкнімося ж серцем Шевченківських творів. Проймімося їхнім духом, тим самим зможемо виконати поетові заповіти:

Учень 1:    

…Не одцурайтесь своєї мови

Ні в тихі дні, ні в дні громові,

            Ні в дні підступно мовчазні,

            Коли стоїш на крутизні

Один, чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви

Бере і забиває дих,

Щоб ти скорився і притих.

Не одцурайсь, мій сину,

Мови. У тебе іншої нема. 

Ти плоть і дух – одне-єдине

Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа.

Без мови в світі нас – нема!

Учень 2:        Схаменіться,…

                        Подивіться на рай тихий,

                        На свою країну,

                        Полюбіте  щирим серцем

                        Велику руїну,

                        Розкуйтеся, братайтеся!

                        У чужому краю

                        Не шукайте, не питайте

                        Того, що немає

                        І на небі, а не тілько

                        На чужому полі.

                        В своїй хаті своя й правда,

                        І сила, і воля.

Учень 3:         Учітесь, читайте,

                        І чужому научайтесь,

                        Й свого не цурайтесь,

                        Бо хто матір забуває,

                        Того Бог карає,

                        Того діти цураються,

                        В хату не пускають.

                        Чужі люди проганяють,

                         І немає злому

                         На всій землі безконечній

                         Веселого дому.

Учень 4:         Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Учень 5:         І мене в сім’ї великій,

                        В сім’ї вольній, новій,

                        Не забудьте пом’янути

                        Незлим тихим словом.

Ведучий 1: Останні роки життя поет прожив в Петербурзі. 1859-го року ще раз,утретє і востаннє відвідав Україну.

Ведучий: Тоді він мріяв оселитися в Україні, жити в хаті з вишневим садком. Але доля не судила йому цього  звичайного людського щастя.

Ведучий 2: 9 березня 1861 року Тарасу Григоровичу виповнилося 47 років. Надійшло багато вітальних телеграм до поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце Великого Кобзаря. Тіло було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

Промовистим і історичним є факт, що в 1861 році Петро Косач разом з Михайлом Драгомановим і Тадеєм Рильським   ніс труну з тілом Т. Г. Шевченка.

Джеймс Ласт «Одинокий пастух»

Ведучий 3: За вікном – зима 1871 року. Ось у таку пору 25 лютого народилася маленька дівчинка Леся, (починає грати сопілка). На Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчинка прийшла у світ рівно через 10 літ, як погасла свічка Великого Кобзаря.

Ведучий 4:

Ім'я дали їй сонячне й ласкаве - Леся. Жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, письменниця Олена Пчілка, батько, юрист Петро Антонович Косач, а також книги і життя.

Ведучий 3: У 4 роки навчилася читати. її улюбленою книгою був "Кобзар" Тараса Шевченка. Одягалася Леся в народне вбрання, товаришувала з ровесниками із-під сільських стріх, була вразливою і милосердною, чужий біль сприймала, як власний.

(на сцені з’являється маленька Леся)

Ведучий 4.

-                     Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?

-                     Я до людей.

-                      А як твоє імення

-                     Леся.

-                      А де зросла ти, дівчинко вродлива?

-                     Мене весна на лузі породила,

Заквітчана у проліски.

Водила вона мене за руки у лани,

На луки дальні, до верби старої,

Розщепленої громом весняним,

Водицею з криниці степової

Щоранку напувала…

Була я вільна і щаслива.

Та якось вдень, коли скінчилася злива,

Я на отаві дудочку знайшла,

Обвітрену, покинуту, стару, .

Заграла я й почула дивну мову –

То мова муки людської була…

Так вперше я відчула муку пісні, яка співцеві сну не принесла.

Яка його будитиме й вестиме, і сіятиме слово молоде,

Аж поки сам він хащами густими

Пробуджених від сну не поведе…

І я тепер на шлях ступити мушу.

Я поспішаю…

Я до вас іду.

Ведучий 3. І хоч Леся не закінчила жодного навчального закладу, та належала до найосвіченіших людей свого часу. Проявляла великий інтерес до різних галузей знань, головним чином до літератури, мистецтва, історії, географії, іноземних мов – володіла німецькою, французькою, грецькою, латинською, англійською, італійською, польською, болгарською та іспанською мовами.

Ведучий 4. Іван Франко, висловлюючи загальну думку про поетичний хист Лесі сказав, що від часу Шевченкового "поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хворої дівчини.

Дарина Кунтій читає вірш Лесі Українки «О, знаю я, багато ще промчить…»

О, знаю я, багато ще промчить

Злих хуртовин над головою в мене,

Багато ще надій із серця облетить,

Немов од вихру листячко зелене.

Не раз мене обгорне, мов туман,

Страшного розпачу отрутнеє дихання,

Тяжке безвір’я в себе, в свій талан

І в те, що у людей на світі є призвання…

Не раз в душі наступить перелом,

І очі глянуть у бездонну яму,

І вгледжу я в кохання над чолом

Строкату шапку блазня або пляму.

Не раз мій голос дико залуна,

Немов серед безлюдної пустині,

І я подумаю, що в світі все мана

І на землі нігде нема святині.

І, може, приведуть не раз прокляті дні

Лихої смерті грізную примару,

І знову прийдеться покинутій мені

Не жити, а нести життя своє, мов кару.

Я знаю се і жду страшних ночей,

І жду, що серед них вогонь той загориться,

Де жевріє залізо для мечей,

Гартується ясна і тверда криця.

Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

Скажіть тоді: нова людина народилась;

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

Ведучий 3: В особистому житті Лесі Українки було багато страждань. Познайомилися з Сергієм Мержинським у липні 1897 р. в Криму. Їх поєднала чуйність до всього прекрасного, гармонія і краса душ, спільна праця, мрії, навіть хвороба.

Ведучий 4: Сергій Мержинський нестямно був закоханий в Лесині очі, у яких стояла лісова прохолода, надвечірня зажура і тепло призахідного сонця.

Спокійна музика. Нас цені Леся і Мержинський.     (Шум моря, чайки)

Сергій.   Подивіться навколо.   Попереду  море, чайки кигичуть, а позаду — гори.

Леся. Диво, та й годі. Внизу, погляньте, наче в раю, а тут - пустеля. От уже забута Богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс — так ліс, а поле — так поле... Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об'їздила країв, а найріднішою все-таки залишається Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.

Сергій. Ви завше так пронеї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.

Леся. То й що? Приїздіть до нас в Колодяжне. Жити є де, місця чудові. Будьте певні - не пошкодуєте.

Сергій. Місяць-два на лоні природи... А що? Це ідея. Тільки де ж його урвати того часу?

Леся. Вас важко переконати, але майте на увазі - наша домівка завжди до ваших послуг.

Сергій. Спасибі, неодмінно скористаюся вашою гостинністю.

Леся. Гляньте навколо. Яка краса! Шкода, що я не художник, хоч і колись вчилась цьому мистецтву.

Сергій. А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.

Леся. Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твір бачать, а поезію треба читати вміючи.

Сергій. Це вже інша тема, облишимо  її. Ходімо краще глянемо вниз. Погляньте, Лесю! Ще одне диво.

(Мержинський зупинився біля квітки)

 Леся. Чи непривиділося нам?

Сергій.   Жива!   Ходіть сюди,   гляньте   на   її стебло.

Леся. Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість - і раптом, майже неприродна краса.

Сергій. Зірвемо?

 Леся. Що ви? Нехай росте.

Сергій. А я хочу для вас... на пам'ять.

 Леся. На пам'ять... О друже! Знав би  ти, як увійшов ти мені всерце. Не квіткою і не дарунками коштовними,  не  пестощами  -  скромністю, своєю людяністю, любов'ю щирою.

Сергій. То як? Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут?

(Висмикнув квітку і подав Лесі). Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли хоче одружитись, повинен розшукати дівчині щонайкращу гірську квітку.

(Леся зашарілась, опустила очі).

Леся. Уже сутеніє,Сергію. Треба їхати. Цікаво, як у вас називають цю квітку?

Сергій. Я вперше бачу таку.

Леся. Тоді я назву її ломикамінь. Як, підходить?

Сергій. Справді, вона таки варта цього наймення.

Леся. Поставлю її в себе на столі - як символ нескореності, твердості... Хай нагадує і цю подорож, і вашу увагу.

Сергій. Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Прощавайте, пишіть мені.(Стиснув її руку і повільно зайшов за куліси.)

Лист Лесі до СергіяМержинського на фоні музики.(«Дві душі» - К.Глюк – Мелодія із опери «Орфей і Евридика»)

« Мій любий друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зів'ялими трояндами. Легкі тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію...

Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила саме тепер, коли я знаю інше життя! Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує... Тільки з тобою я не сама. Тільки з тобою я не на чужині. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє по малу. І нехай в'януть білі і рожеві, червоні і блакитні троянди...»

Ведучий 3: Це кохання принесло багато страждань Лесі. Гинув товариш, найближчий друг.

Ведучий 4: Він помер у неї на руках. І було горе... І був відчай... чи була Леся щасливою? Була! Бо доля подарувала їй кохання.

Вірш Лесі Українки у виконанні Кравченко Дар’ї «Мріє, не зрадь!»

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,

А тепер я в тебе остатню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!..

Ведучий3:   Майже півтора століття палає Вогонь поезій Лесі Українки, зливаючись із осяйним полум’ям поетичного слова Великого Кобзаря. Це незгасимий  вогонь  таланту,  справжнього,  від  Бога.  Тарас Шевченко і Донька  Прометея несли вогонь своїх поезій, якіскру Божу, за життя людям, несуть і зараз, устами нашими, їх потомків. Звучить слово про Тараса Шевченка та Лесю Українку з уст дорослих і ще юних.

Виступи учнів школи із власне написаними поезіями

(Поетичний доробок Коник Марини, Грози Вікторії, Верещаки Антона, Теленика Івана, Руденко Ольги)

Маленька дівчинка – дитя Волині.

У світ прийшла, щоб зіркою сіяти,

Щоб  думи ті, і ніжнії, й німії,

Могли без слова та й піснями стати.

Волинський край незайманих борів,

Озер, що криють предковічні таємниці,

Де Мавки наполохано-чарівні

Вбирають  їх смарагд в свої зіниці.

Ти дав життя володарці ночей,

Що горю виклики кидала

Серед пітьми розвихрених ночей

її свободи зірка засіяла.

Душа її тягнулась до краси –

Жила в ній музика і пензля розпис.

Не знало ще дівча, що музи спів

загострить слова почерк

Велична жінко, родом із Волині,

Відлунням в серці – голос твій і нині!

…………………………….

Твоя пісня натхненна

Зачепила в душі моїй струни,

Зазвучали вони про красу України, Подолля,

Про пречистії зорі далекі, холодні й байдужі

До людського страждання, болю, жалю і туги.

І про давню весну вони нагадали,

Що влетіла, мов вир, і промінням заграла,

Що сміялась, усе  гомоніла,

Від солодких пісень солов’їв акордово бриніла.

Про бажання полинути піснею в небо,

Над землею із вітром в одній колісниці

Чи у човнику в морі гойдатись глибокім,

І визбирувать срібло на хвилях широких.

Про поета, що золота й срібла не мав

Та щасливішим був за усіх можновладців.

Хоч життя його як в отих кобзарів -  старців:

За душею – ні шеляга, воля - в словах.

Дарма бідкалась ти, поетесо,

Що слова-то не твердая криця,

Твоє слово ясніше вогню Прометея

Тепер в кожному серці іскриться.

Дарма думала ти, поетесо,

Що у праці поета - Сізіфа

ніякого сенсу немає -

Зерно правди уже проростає.

Твоє слово – це вічність, це сила,

Хоч його й закували в кайдани

слабкодухої одинокості,

бездуховної аномалії.

Чую я твоє слово відважне,

Бадьорить воно душу і силу.

Ще не вмерла вона, ще не вмерла,

Бо вже має і славу, і долю.

Ще твоя Україна озветься

І заявить про себе Європі:

-           Ми живемо, ми всі європейці,

Одна зав’язь в слов’янському гроні.

Ми, як Леся, крізь сльози сміємось,

Наша пісня луна серед лиха.

Ми, як Фенікс, усоте відродимось,

І звучатиме голос твій стиха.

Ведучий 1.

 Є люди,як свічки,-

Згорають,відходять у небуття.

Є люди, як зірки,-

Горять, і світять все життя.

Ведучий 2.

 Зірками такої величини є Кобзар і Леся - люди виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування,  не випадково їхні імена овіяні всенародною любов'ю. Вони створили для нас геніальні тексти, у яких кожен може побачити себе, якщо забажає. Адже вони за своє коротке, але дуже насичене життя пройшли крізь безліч випробувань – та все одно залишилися справжніми людьми, патріотами своєї землі, свого народу.

Ведучий 3.

Такі прості й палкі ваші вірші.

 Вогонь в них був, і є, і завжди буде...

 Тараса й Лесине життя, слова

 Довічно будуть пам'ятати люди.

Пісня Тіни Кароль «Україна – це я . Україна - це ти»